Антитеза, оксиморон і катахреза в поетичному синтаксисі шістдесятників

Тема попереднього повідомлення: Тавтологія й анафора як засіб поетичного синтаксису шістдесятників

Шістдесятники часто вдаються до стилістичних фігур, які творяться на основі антонімів – антитези й оксиморону. Прийом антитези широко використовує у своїй творчості В.Стус, завдяки чому досягається стислість і лаконічність вислову, його емоційність, афористичність звучання:

Живі – у домовині. Мертві – ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.

Також за допомогою антитезній побудові поетичного тексту автор досягає стилізації поезії під фольклор:

...а в високім небі два
сонця стоять.
А що перше – день,
а що друге – ніч,
а між ними синім цвітом
вже зацвів терлич.
Уперед піду –
вогню не мину,
а назад піду –
загину.

За принципом антитези побудовано вірш «Україні» В.Симоненка:

Коли мечами злоба небо крає
І крутить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю,
І в твоєму імені живу.

Ліричний герой відчуває кровний зв'язок з рідною землею, його особисте «я» зливається з ім’ям Батьківщини, задля якої поет готовий піти на смерть.

Л.Костенко використовує прийом антитези, побудованої на контекстуальних антонімах, з метою більш яскравого підкреслення протилежних, контрастуючи рис певного явища:

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола…
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

За допомогою антитези авторка наголошує на тому, що перші зустрічі з коханим були часом великого духовного єднання, але згодом ці почуття зникли і між закоханими пролягла глибока прірва непорозумінь.

Оксиморони використовуються шістдесятниками зазвичай при характеристиці складних, внутрішньо суперечливих предметів і явищ дійсності. У поезії В.Стуса поширений різновид творення стилістичних парадоксів за принципом семантичної несумісності між іменником і прикметником:

1. Там вітер видуває душі з тіл,
ламає дерева і хилить трави,
і творить многолику порожнечу
2. Збагни ж, нарешті, сину, цю недолю
і заховай глухонімий свій крик.

Семантична несумісність складових частин оксиморону становить основу експресивного ефекту: алогізм «глухонімий крик» підкреслює, що суспільство байдуже до проблем окремої людини, не здатне їй допомогти.

Значної експресії надають поезії оксиморони, утворені за принципом смислової несумісності між двома іменниками:

…Сон. І ночі ніч.
І темінь тьми. І голосіння тиші.

Наведений приклад стилістичного парадокса посилює гнітючий настрій поезії, вказує на те, що для ліричного героя тиша є нестерпною, викликає болючі спогади.

Оксиморони Л.Костенко можна умовно поділити на три групи – залежно від стилістичної мети їх уживання:

а) Оксиморони як засіб передачі соціальних контрастів:

З часів прапрадіда Гомера
Аж до сьогоднішнього дня
Немає кращого гримера,
Ніж добросовісна брехня.

б) Оксиморони на позначення внутрішньо суперечливих почуттів:

Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.

в) Оксиморони, які вживаються з метою лаконічного змалювання природних явищ: «Світали ночі, вечоріли дні».

Характерне для шістдесятників також вживання близької до оксиморону стилістичної фігури – катахрези. Різниця між цими поняттями полягає в тому, що «оксиморон – це несумісність контрастуючих рис у межах одного образу матеріального характеру: холодний вогонь. Катахреза – те саме, але коли йдеться про абстрактні поняття…». Так, В.Симоненко використовує прийом катахрези в інтимній ліриці, особливо, коли мова йде про нерозділене кохання, яке для ліричного героя одночасно є і щастям, і бідою:

Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Cтала совістю, і душею,
I щасливим нещастям моїм.

Засіб катахрези допомагає В.Симоненкові при створенні амбівалентного образу України, яка викликає в поета суперечливі почуття:

Любове світла! Чорна моя муко!
І радосте безрадісна моя!
Бери мене! У материнські руки.
Бери моє маленьке гнівне Я!

Тема наступного повідомлення: Риторичні фігури в поезії шістдесятників.

Література:
1. Костенко Л. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – 559с.
2. Краснова Л., Онищак Н. Поетика контрастів // Дзвін. – 1996. – №10-12. – С.140-143.
3. Симоненко В. Вибране. – К.: Школа, 2002. – 253с.
4. Стус В. Палімпсести: Вибране. – К.: Факт, 2006. – 432с.
5. Стус В. Час творчості. – К.: Дніпро, 2005. – 704с.